суббота, 14 февраля 2015 г.

Коли твій друг приїзджає з АТО - 3

Коли твій друг приїзджає з АТО-3

Мій друг приїхав з АТО. Втретє. Він був у Вуглегірську, в інтернаті. Хто відстежував новини, розуміє, про що я. Там не було гаряче. Там було пекло.

Я саме збирала передачу, бо приїхав однополчанин –  Олежка Рембо з Дунаєвець.
Спочатку зник зв'язок. Остання розмова тривала менше хвилини. «Говорити довго не зможу – товчуть. Передачу не збирай, Рембо сюди вже не доїде. Батькам і рідним нічого не кажи.»
І чотири дні невизначених дурнуватих новин. Захарченко, який каже, що взяв Вуглегірськ, 8 тисяч укропів в оточенні, є новий котел,  і наші скупі повідомлення про те, що частину Вуглегірська контролюють українські війська. Єдиний, кого читала і кому вірила в ті дні – Олексій Мочанов.  Рембо чотири доби так і не заснув жодного разу, глушив барбовал, кричав, що він не може, бо він тут, а його пацани там, і серйозно казав мені, що все буде добре.
Під ранок прийшло голосове повідомлення одним словом : «Привіт».
Хлопці вийшли з оточення.

Мій друг приїхав з АТО. У відпустку. Після важких боїв відпускають відпочити.  Ми гуляємо Старим містом, вештаємося по антикварних магазинах, п'ємо каву і слухаємо саксофон на Зарванській.







Мій друг приїхав з АТО. У відпустку. Після важких боїв відпускають відпочити.  Ми гуляємо Старим містом, вештаємося по антикварних магазинах, п'ємо каву і слухаємо саксофон на Зарванській.





Відпустив бороду. Йому класно. І оселедця. «Маю право. Той, хто вбив ворога – має право. Ну, одним словом… я порушив першу заповідь.» Це мордує його. А ще гірше: «Коли працює міномет – ти не знаєш, хто там напевне. Сєпари, чи просто мєсні… »
-          Батюшка, а зброю можна застосовувати проти ворогів?
-          Хлопці, бийте ту нечисть! Бийте, поки не виб'єте з нашої землі. – я дівчина не дуже релігійна, але зараз готова обіймати і цілувати отця Мар'яна. – Сила священика таки в слові. І я  купую маленьку іконку з Ангелом-охоронцем.


І ще сила в глині. Я не питаю його: хоче він горщика точити, чи не хоче – приводжу в майстерню до хлопців і кажу – одягай фартух.


Олексо, МАЙСТРЕ, ти більше ніж гончар… Ти знаєш слова води і вогню, умієш слухати, а твоя глина чарівна. Думаю, два дні у гончарів і можна позбутися будь-яких нічних кошмарів, що не дають спати. Мій друг бачив, як розверталися ворожі танки на бліндажах з нашими хлопцями.





Ми п'ємо чай, палимо пічку…


А коли вечоріє і бере морозець ще йдемо на Зарванську. Тепер говорити можна довго-довго. Ми хочемо говорити  НЕ ПРО війну, але не виходить. Хоч жарти, хоч сумне – усе назад до болючого.



Там залишилося багато хлопців. Їх не рахують. І ніхто не шукає кінців. Було страшно і мало надії. «Це було як контрал старайк, тільки сохранитися не можна…»
Потім був ближній бій. З автоматами. І ближній бій з танками.
Спочатку самі сиділи в підвалі, а коли сєпари підходили близько до будинку, викликали у нашої артилерійської підтримки «Вогонь на себе». Подивіться фото інтернАту.
Фацик вивів «Світязь» і артилеристів Грача. А Вовк зі своїми залишилися в інтернаті. І ніхто не знає, що з ними. На ютубівському відео – сепаратисти ходять по розірваних розтерзаних трупах. Сміються з відірваних ніг. Пацюки швидко обгризають трупи. А розірване тіло навпіл викликає у мене асоціацію з дитинства про розірвану шуляком курку – кістки, м'ясо… 



Я переводжу погляд з екрану смартфона на свої поліровані блискучі нігті. Білесенький чайничок з пахучим чаєм… Грає саксофон. Це все для мене якась сюреальність. Може я більше не зможу їсти? Але тістечко не стає посеред горла і чай досі смачний.


-          Ми всі після Вуглерігська психи. Ми всі психічно травмовані, - гортає він фото далі…


Я жую тістечко. Воно солодке. Так, МИ УСІ травмовані. Ми вже не можемо бути нормальними. Кожен по-своєму.

Я знаю, що цю війну можна припинити за один день. Але вона потрібна багатьом жорстоким і багатим людям, щоб стати ще багатшими. Справа не тільки в Путіні.  Це все велика, маловідома і дуже огидна і жорстока політика.

Але є одне – головне – ЗАРАЗ наші хлопці ціною свого життя захищають нашу державу. Не буде держави – не буде народу. І я закачую светр і показую йому малесеньку цяточку на тонкій шкірі всередині ліктя і шепочу: «Я ходила здавати кров».  А він так серйозно дивиться і каже «Ого!»



Усі війни закінчувалися. Настане день і ця закінчиться теж.









воскресенье, 11 января 2015 г.


Чого тобі від мене отамане, що будиш мене посеред ночі і тягнеш до столу: «Пиши!» ? Що я знаю про тебе? Що мені усі літописи: Величків і Самовидців? Що я там прочитаю між рядками? Року божого 7183 від створення світу і 1675 від християн пішов Сірко в похід і спустошив Крим. Повернув з рабства тисячі християн і тисячі татар знищив, пустив димом села татарські, а якусь татарку бідну від голодної смерті з дітьми спас, бо наказав корову їй вернути. А року 7175  Дорошенко втратив Україну, бо татари на Крим хати свої рятувати від Сірка повернули, і кинули гетьмана… Хто писав теє все? Скільки в тім правди? Хто купував літописцям чорнило?

Де мені той літопис шукати, де писано, як скапувала кров з твоєї вірної шаблі на степову траву після бою, і як запеклася кривавиця на сорочці лляній (то по ній, білішій, як на Святославі, лише було відрізнити тебе від простого козака) – що й не впізнати – де твоя власна, а де тобою вбитих?.. Де та пісня в якій затужив хтось за порубаними твоїм наказом безневинними тумами в Чорній долині і де той клекіт пташиний, яким ти скрикнув над вбитим татарами братом?
Що я можу знати про тебе Кошовий?
Хто та, що шептала на ранами твоїми глибокими? – вже й не вірив ніхто на життя – і писали – помер кошовий отаман Іван Сірко – а таки одшептала, лиш над костями твоїми у звіт занотували через 300 років – перерубані і зрослі за життя ключиці…

Де тебе маю зустріти? Носити сім літ на Паску на могилу тобі землю, як заповів, чи плисти на Хортицю, де ти вік звікував?


Якби знати… Хіба то мені (чи хоч тобі ж) знати? А ти будиш опівночі і тягнеш до столу: «Пиши!»