Коли твій друг приїзджає з АТО - 3

Коли твій друг приїзджає з АТО-3

Мій друг приїхав з АТО. Втретє. Він був у Вуглегірську, в інтернаті. Хто відстежував новини, розуміє, про що я. Там не було гаряче. Там було пекло.

Я саме збирала передачу, бо приїхав однополчанин –  Олежка Рембо з Дунаєвець.

Спочатку зник зв'язок. Остання розмова тривала менше хвилини. «Говорити довго не зможу – товчуть. Передачу не збирай, Рембо сюди вже не доїде. Батькам і рідним нічого не кажи.»

І чотири дні невизначених дурнуватих новин. Захарченко, який каже, що взяв Вуглегірськ, 8 тисяч укропів в оточенні, є новий котел,  і наші скупі повідомлення про те, що частину Вуглегірська контролюють українські війська. Єдиний, кого читала і кому вірила в ті дні – Олексій Мочанов.  Рембо чотири доби так і не заснув жодного разу, глушив барбовал, кричав, що він не може, бо він тут, а його пацани там, і серйозно казав мені, що все буде добре.

Під ранок прийшло голосове повідомлення одним словом : «Привіт».

Хлопці вийшли з оточення.

Мій друг приїхав з АТО. У відпустку. Після важких боїв відпускають відпочити.  Ми гуляємо Старим містом, вештаємося по антикварних магазинах, п'ємо каву і слухаємо саксофон на Зарванській.

Мій друг приїхав з АТО. У відпустку. Після важких боїв відпускають відпочити.  Ми гуляємо Старим містом, вештаємося по антикварних магазинах, п'ємо каву і слухаємо саксофон на Зарванській.

Відпустив бороду. Йому класно. І оселедця. «Маю право. Той, хто вбив ворога – має право. Ну, одним словом… я порушив першу заповідь.» Це мордує його. А ще гірше: «Коли працює міномет – ти не знаєш, хто там напевне. Сєпари, чи просто мєсні… »

-          Батюшка, а зброю можна застосовувати проти ворогів?

-          Хлопці, бийте ту нечисть! Бийте, поки не виб'єте з нашої землі. – я дівчина не дуже релігійна, але зараз готова обіймати і цілувати отця Мар'яна. – Сила священика таки в слові. І я  купую маленьку іконку з Ангелом-охоронцем.

І ще сила в глині. Я не питаю його: хоче він горщика точити, чи не хоче – приводжу в майстерню до хлопців і кажу – одягай фартух.

Олексо, МАЙСТРЕ, ти більше ніж гончар… Ти знаєш слова води і вогню, умієш слухати, а твоя глина чарівна. Думаю, два дні у гончарів і можна позбутися будь-яких нічних кошмарів, що не дають спати. Мій друг бачив, як розверталися ворожі танки на бліндажах з нашими хлопцями.

Ми п'ємо чай, палимо пічку…

А коли вечоріє і бере морозець ще йдемо на Зарванську. Тепер говорити можна довго-довго. Ми хочемо говорити  НЕ ПРО війну, але не виходить. Хоч жарти, хоч сумне – усе назад до болючого.

Там залишилося багато хлопців. Їх не рахують. І ніхто не шукає кінців. Було страшно і мало надії. «Це було як контрал старайк, тільки сохранитися не можна…»

Потім був ближній бій. З автоматами. І ближній бій з танками.

Спочатку самі сиділи в підвалі, а коли сєпари підходили близько до будинку, викликали у нашої артилерійської підтримки «Вогонь на себе». Подивіться фото інтернАту.

Фацик вивів «Світязь» і артилеристів Грача. А Вовк зі своїми залишилися в інтернаті. І ніхто не знає, що з ними. На ютубівському відео – сепаратисти ходять по розірваних розтерзаних трупах. Сміються з відірваних ніг. Пацюки швидко обгризають трупи. А розірване тіло навпіл викликає у мене асоціацію з дитинства про розірвану шуляком курку – кістки, м'ясо… 

Я переводжу погляд з екрану смартфона на свої поліровані блискучі нігті. Білесенький чайничок з пахучим чаєм… Грає саксофон. Це все для мене якась сюреальність. Може я більше не зможу їсти? Але тістечко не стає посеред горла і чай досі смачний.

-          Ми всі після Вуглерігська психи. Ми всі психічно травмовані, - гортає він фото далі…

Я жую тістечко. Воно солодке. Так, МИ УСІ травмовані. Ми вже не можемо бути нормальними. Кожен по-своєму.

Я знаю, що цю війну можна припинити за один день. Але вона потрібна багатьом жорстоким і багатим людям, щоб стати ще багатшими. Справа не тільки в Путіні.  Це все велика, маловідома і дуже огидна і жорстока політика.

Але є одне – головне – ЗАРАЗ наші хлопці ціною свого життя захищають нашу державу. Не буде держави – не буде народу. І я закачую светр і показую йому малесеньку цяточку на тонкій шкірі всередині ліктя і шепочу: «Я ходила здавати кров».  А він так серйозно дивиться і каже «Ого!»

Усі війни закінчувалися. Настане день і ця закінчиться теж.

Чого тобі від мене отамане, що будиш мене посеред ночі і тягнеш до столу: «Пиши!» ? Що я знаю про тебе? Що мені усі літописи: Величків і Самовидців? Що я там прочитаю між рядками? Року божого 7183 від створення світу і 1675 від християн пішов Сірко в похід і спустошив Крим. Повернув з рабства тисячі християн і тисячі татар знищив, пустив димом села татарські, а якусь татарку бідну від голодної смерті з дітьми спас, бо наказав корову їй вернути. А року 7175  Дорошенко втратив Україну, бо татари на Крим хати свої рятувати від Сірка повернули, і кинули гетьмана… Хто писав теє все? Скільки в тім правди? Хто купував літописцям чорнило?

Де мені той літопис шукати, де писано, як скапувала кров з твоєї вірної шаблі на степову траву після бою, і як запеклася кривавиця на сорочці лляній (то по ній, білішій, як на Святославі, лише було відрізнити тебе від простого козака) – що й не впізнати – де твоя власна, а де тобою вбитих?.. Де та пісня в якій затужив хтось за порубаними твоїм наказом безневинними тумами в Чорній долині і де той клекіт пташиний, яким ти скрикнув над вбитим татарами братом?

Що я можу знати про тебе Кошовий?

Хто та, що шептала на ранами твоїми глибокими? – вже й не вірив ніхто на життя – і писали – помер кошовий отаман Іван Сірко – а таки одшептала, лиш над костями твоїми у звіт занотували через 300 років – перерубані і зрослі за життя ключиці…

Де тебе маю зустріти? Носити сім літ на Паску на могилу тобі землю, як заповів, чи плисти на Хортицю, де ти вік звікував?

Якби знати… Хіба то мені (чи хоч тобі ж) знати? А ти будиш опівночі і тягнеш до столу: «Пиши!»

Коли твій друг приїзджає з АТО

Коли мій друг прижає з АТО ми йдемо гуляти до водопаду. П'ємо воду з джерела, теревенимо і сміємося. Це наші місця.

Колись ми були підлітками і приходили сюди на пікніки. А потім прийшло розуміння відповідальності за цю землю. Тоді відбулася епопея з масовими прибираннями, іконами у печері, фестивалями, власною ГО.

труба водопаду. височенько:-)

Фото з прогулянки з першої відпустки. Ми ліземо до труби пити воду. Там прірва по обидва боки - але така у нас трациція:-)

І осінь тоді була така тиха і гарна. Золота.

І наші кухонні домашні сільські посиденьки були такі буденні, ніби то ми просто так собі зібралися, як завжди... Сестра щось приготувала нашвидкоруч... сидимо собі, як завжди...

тепер зима і того дня було до чортиків холодно. 

Але, раз мій друг приїхав - значить, маршрут незмінний)

маршрут незмінний - пити воду з труби)

Зайти в печеру... 6 років тому ми тут прибрали і побілили. люди самі приносять сюди ікони... тут був колись монастир.

Холодно і водопад парує

ми жаримо шашлики

діти дивляться фото танків і гармат...

як пояснити дітям, чому дорослі розумні люди вбивають одні одних?

Мій друг – доброволець. Я дуже за нього боюся – бо він на передовій. У Вуглегірську.

Коли мій друг прижає з АТО ми теревенимо про те, як ремонтуватимемо ту халупу, яку купили на музей, як виставимо зібрану ним колекцію. Як одного дня колишня резиденція Орловських стане другою Софіївкою.

У нього 9 класів освіти, у мене – аспірантура. Коли я кажу : «Знаєш, ті колони біля сходинок доведеться поміняти – одна тріснула…» «Старі замінити на нові?» «Ну, так… » «І що ти людям покажеш? Дивіться – це нові колони… ?? накладемо хомут. Вони ще 100 років простоять. Чомусь в Греції  руїни показують, а не нові колони… »

Він знає назви усіх стріл усіх епох, усіх прикрас і усіх римських імператорів, зображених на монетах від Весспасіана до Септимія Севера.

Коли мій друг прижає з АТО, збирається уся моя родина, щоб послухати правду. Ми жаримо шашлик, сміємося з Путіна, п'ємо домашнє вино.

Думала – напишу багато. Про все, що він розповів. Про заміновану «зеленку», вечірні «подарунки», команду «Ху@ло».  Може – іншого разу.

Я знаю, що все, що він там пережив і ще переживе – змінить його. І він не буде, таким, як раніше і світ не буде таким, як раніше. Але, світ і так ніколи не залишається тим самим. І кожен з нас – теж.

Бакота в снігу

Вчора мело так, що світу білого не було видно, а сьогодні ... !!! 

Мені ще й пощастило - я побувала на Бакоті. За 5 років роботи екскурсоводом вперше потрапила туди в таку красу

Тарас Васильович Горбняк - людина котрою я захоплююся і щиро поважаю. Завдяки йому Бакота первісна, збережена і водночас відкрита людям. Людина щирого гумору і доброго серця.

червоне, зелене листя... білий сніг... вогкість, свіжість...

жодне фото не в силі передати цих вічуттів.

сніг осипається

Вода в Дністрі була такою теплою, що якби я знала, то взяла б рушника. Чесне слово.

Моя поїздка в Батурин

Попередня платформа нікуди не ділася. Про свою поїздку в Батурин написала ТУТ емоції, відчуття. враження, думки... а для лінивих кілька тих самих фото) і щоб прикрасити стінку)