Коли твій друг приїзджає з АТО

Коли мій друг прижає з АТО ми йдемо гуляти до водопаду. П'ємо воду з джерела, теревенимо і сміємося. Це наші місця.

Колись ми були підлітками і приходили сюди на пікніки. А потім прийшло розуміння відповідальності за цю землю. Тоді відбулася епопея з масовими прибираннями, іконами у печері, фестивалями, власною ГО.

труба водопаду. височенько:-)

Фото з прогулянки з першої відпустки. Ми ліземо до труби пити воду. Там прірва по обидва боки - але така у нас трациція:-)

І осінь тоді була така тиха і гарна. Золота.

І наші кухонні домашні сільські посиденьки були такі буденні, ніби то ми просто так собі зібралися, як завжди... Сестра щось приготувала нашвидкоруч... сидимо собі, як завжди...

тепер зима і того дня було до чортиків холодно. 

Але, раз мій друг приїхав - значить, маршрут незмінний)

маршрут незмінний - пити воду з труби)

Зайти в печеру... 6 років тому ми тут прибрали і побілили. люди самі приносять сюди ікони... тут був колись монастир.

Холодно і водопад парує

ми жаримо шашлики

діти дивляться фото танків і гармат...

як пояснити дітям, чому дорослі розумні люди вбивають одні одних?

Мій друг – доброволець. Я дуже за нього боюся – бо він на передовій. У Вуглегірську.

Коли мій друг прижає з АТО ми теревенимо про те, як ремонтуватимемо ту халупу, яку купили на музей, як виставимо зібрану ним колекцію. Як одного дня колишня резиденція Орловських стане другою Софіївкою.

У нього 9 класів освіти, у мене – аспірантура. Коли я кажу : «Знаєш, ті колони біля сходинок доведеться поміняти – одна тріснула…» «Старі замінити на нові?» «Ну, так… » «І що ти людям покажеш? Дивіться – це нові колони… ?? накладемо хомут. Вони ще 100 років простоять. Чомусь в Греції  руїни показують, а не нові колони… »

Він знає назви усіх стріл усіх епох, усіх прикрас і усіх римських імператорів, зображених на монетах від Весспасіана до Септимія Севера.

Коли мій друг прижає з АТО, збирається уся моя родина, щоб послухати правду. Ми жаримо шашлик, сміємося з Путіна, п'ємо домашнє вино.

Думала – напишу багато. Про все, що він розповів. Про заміновану «зеленку», вечірні «подарунки», команду «Ху@ло».  Може – іншого разу.

Я знаю, що все, що він там пережив і ще переживе – змінить його. І він не буде, таким, як раніше і світ не буде таким, як раніше. Але, світ і так ніколи не залишається тим самим. І кожен з нас – теж.

Бакота в снігу

Вчора мело так, що світу білого не було видно, а сьогодні ... !!! 

Мені ще й пощастило - я побувала на Бакоті. За 5 років роботи екскурсоводом вперше потрапила туди в таку красу

Тарас Васильович Горбняк - людина котрою я захоплююся і щиро поважаю. Завдяки йому Бакота первісна, збережена і водночас відкрита людям. Людина щирого гумору і доброго серця.

червоне, зелене листя... білий сніг... вогкість, свіжість...

жодне фото не в силі передати цих вічуттів.

сніг осипається

Вода в Дністрі була такою теплою, що якби я знала, то взяла б рушника. Чесне слово.

Моя поїздка в Батурин

Попередня платформа нікуди не ділася. Про свою поїздку в Батурин написала ТУТ емоції, відчуття. враження, думки... а для лінивих кілька тих самих фото) і щоб прикрасити стінку)

Про кохання

Ця історія вразила мене до тремтіння в голосі. (дочитайте до кінця)

Рідну сестру імператора Миколи ІІ звали Ольга. Таким жінкам рідко доводиться виходити заміж з власної волі. Віддали її за принца Петра Ольденбурзького.

Ольга, велика княгиня, була енергійною, опікувалася сільськими школами, госпіталями, була шефом 12-го Охтирського гусарського полку. Кажуть, любила гуляти Петербургом пішки, без охорони і почтів.

Однак, віддаючи усі сили благодійним і шефським справам, вона залишалася самотньою... доки...  після параду в Павловську Ольга зустріла Миколу Олександровича Куликовського, офіцера лейб-гвардії керасирського полку.

Шаленна пристрасть, кохання з першого погляду і Велика княгиня просить брата імператора дати їй дозвіл на розлучення з чоловіком.

Микола ІІ вирішив, що сестру полонили емоції, з часом все мине. Тому він запропонував їй почекати сім років, аби перевірити свої почуття. Ольга у них не сумнівалася, тому скорилася волі брата.

Це було сім років чекання і вірності. Куликовський перевівся до Охтирського полку, щоб частіше бачитися з коханою, а коли почалася Перша світова війна, вона вирушила за ним на фронт, працюючи простою сестрою-жалібницею.

Через сім років, у 1916 Микола ІІ виконав обіцянку. Велика княгиня стала вільною. Ольга і Микола обвінчалися. На весілля були присутні члени імператорської родини, офіцери Охтирського полку та сестри-жалібниці з госпіталю, де працювала наречена.

У подружжя народилося двоє дітей. Вони прожили довге і щасливе життя. Емігрували. Ольга Олександрівна померла в 1960 році в Торонто і була похована на російському цвинтарі, поруч з коханим чоловіком.

***

12 Охтирський гусарський полк був розквартирований у Меджибожі. Це наш близький замок-сусід. (130 км від Кам’янця-Подільського). У напівзруйнованій вежі досі є кругла кімната, спеціально збудовона для Великої княгині... Кімната, де говорилися найдорожчі у світі слова, і давалися клятви, яким не зрадили...

невеличка кругла прибудова над вежею зліва

та сама кімната, вона зовсім невеличка

думаю, вигляд з неї мало змінився...

Усіх вітаю з Днем Закоханих!!!

Щаслива знахідка

Це було фото, яким я дорожила понад усе в світі. Мені 5 років. Я з батьками в Бакотському монастирі. Тоді Бакота - нещодано затоплена. Ще болюча втрата. "Ще отам три роки тому хата цьоці Гані була..."

Монастир - то так - попутно. 

Фотографуємося з Папою біля древнього графіті.

Маленьке фото 9х13, клацнуте на  плівку "федькою" (ФЕД-5), в домашній лабораторії (на кухні без світла) проявлене.

З роками я усвідомлюю цінність фото, особливо тоді, коли графіті на скелі майже зникло. 

Я ношусь з фото, як циган з писаною торбою. 

І доносилася. Незнаю, де впхала. На днях випадково знайшла аркушик. Я це фото колись відсканувала і на звичайному прінтері роздрукувала. Задумка була віддати художнику, щоб велику копію зробив. Видно, на ньому "тренувалися" - простим олівцем лінії на руках папи обведено. Не важливо. Скелю і напис не чіпали. Така ж вона і на фото.

Яка я рада, що знайшла хоча б цей варіант!!!

Моя щаслива Різдвяна знахідка...

і як на те, саме 6 січня, ледве встигнувши на Свят-вечір до батьків, я була з туристами на Бакоті. 

Бакота того дня була понад часом і простором.

 Тиша. Поглинаюча тиша.

Чистота води. І думок.

Туман.

Я б не здивувалася, почувши плескіт весел, і побачивши двох монахів у човні.

Не здивувалася б. Ніскілечки.

Туристи, сімейна пара, відвезли мене присмерком в село до батьків. А ми запросили їх на вечерю. Люди, жителі мегаполісу, що побачили увесь світ, вперше були в селі на Свят-вечорі...

КОНТАКТИ