Вперше в житті
(з приводу розігнаного Євромайдану)


Вперше в житті я не знаю, що робити.
(бо варіант, яким я користувалася досі - "не знаєш, що робити, - візьми паузу - відійди в бік - лягай спати" тут явно не до місця)

***
Вперше в житті я шкодую, що не обрала сімейно-династичну професію лікаря. Бо лише лікарі - це ті люди, які спокійно можуть бути аполітичноми. Хіба може покинути роботу і піти на мітинг хірург чи лікар швидкої допомоги?

(хоча, як парадокс, інертними в питаннях політики лікарі не бувають. І при розумному розкладі, вони теж мають доносити до суспільства якісь свої тривожні дзвінки)

А обрана мною професія просто зобов’язує висловити якесь стале міркування і позицію. Ті, хто вчили історію, не мають мовчати. Вивчивши схеми історичних  алгоритмів, лише вони можуть зробити прогнозування,  і як варіант - попередити і запропонувати.


І от вона - моя трагедія... Я вчила історію.
І я не знаю, що робити. 
Бо я знаю, як бувало і припускаю, що буде. 

Далі. Додамо оптимізму.
Що я знаю? що промовчати і нічого не зробити - злочин. Бо лише все те, що робилося, хай і по крупинці, хоч з невдачами, провалами і зрадами - ВСЕ ЩО РОБИЛОСЯ ТИМИ ХТО ВІРИВ - дало результат - нашу державу. Україну. 
якщо не вийти на вулицю - виходить - що мене все влаштовує. навіть якщо з Майдану нічого не вийде, в історію має увійти те, що багатьох людей не влаштовувала ситуація.

Що поганого. 
Я не бачу механізму досягнення перемоги. Я не знаю що робити. Йти розмахувати прапором, скакати і співати пісень?... слухати промови і скандувати "панду"?

ХТО ЗНАЄ, то пишіть. 

***
Впеше в житті на туристичному блозі не хочеться чіпляти хороші картинки.


Розпочали ще один проект -  паралельний блог з подібною туристийною тематико. Його веде Міла. Саме її стаття викликала у мене таку реакцію. Стаття тут

Дуже сподобалася хороша робота толкова стаття

Ну і загалом: якщо бійня - наказ влади - то це просто капец.
якщо ж бійня - від опозиції, щоб пролити "кров невинних" і дати Майдану "мучеників" - то це ще більший капец.

Дуже хочу вірити в перший. 

КАВА З ІЛОНОЮ ЗРІНІ

Немає нічого кращого в негоду, ніж сидіти біля теплого обігрівача (гордо названого каміном), працювати без поспіху, і пити каву з Ілоною Зріні. 

***

... - Вибирай собі сувенір в подарунок. Там є гарні розписані вази. Ручна робота.

- Ні, я візьму оце горнятко...

- Штамповка?

-Нічого. Коли буде негода, я буду пити каву з Ілоною Зріні. Думаю, нам би з нею було про що поговорити...

- Так, - засміявся - тобі тільки замку не вистачає і регента!

- У мене колись буде замок.  Побачиш.

***

У 1595 р. князь Трансильванії Ференц І Ракоці, помер від хвороби. До влади прийшла Ілона Зріні. Вона виходить заміж за молодого і енергійного графа Імре Текелі. Ставши регентом, Текелі продовжує політику своїх попередників і хоче заключити сепаратне перемир’я з османською Портою, щоб зібратися з силами проти австрійських Габсбургів. Він прибуває до султанського двору в Константинополь невчасно: султан саме отримав неприємну звістку, що турецькі війська зазнали нищівної поразки в бою з австрійцями. Султан вважає, що до цієї поразки причетний і регент Трансільванії, а тому наказує інтернувати Імре Текелі.

Окрилені перемогою над Туреччиною, австрійці вирішили заодно покінчити й з Трансільванією. Тим більше інтернований регент Імре Текелі знаходився в Константинополі.

Під стіни Мукачівського замку прибула озброєнна до зубів армія під командуванням досвідченого австрійського генерала Капрари. 

Ілона Зріні, сподіваючись, що її чоловік І.Текелі прийде на допомогу, зуміла стягнути  до підходу головних сил ворога дві тисячі воїнів гвардії, 600 чолоків селян, прислуги, родичів і очолила оборону.

Мало не три роки непокірний гарнізон героїчно відбиває атаки: вся тогочасна Європа, затамувавши подих, слідкує за перебігом подій у Мукачівському замку.

Султан, відпустивши Імре Текелі, щоб загладити вину, нагороджує Ілону Зріні спеціальною грамотою - атнаме. Це, до речі, єдиний в історії Туреччини випадок нагородження жінки.

Княгиня Трансільванії була неабиякою красунею. Добре знала риторику, математику, володіла латиною, давньогрецькою, французькою мовами. Писала сонети, розумілася на балістиці...

Пристрасть до цих наук вона зуміла передати своїм дітям - дочці Юлії і молодшому сину, майбутньому Ференцу ІІ Ракоці. Степан Варга. "Мукачівський замок ПАЛАНОК"

***

Сакури цієї весни в Мукачево цвіли на диво 

***

І зовсім буденне, але хороше) на першрму фото - склянка з цукровими стікерами. 

 єдине, що я колекціоню - цукрові стікери. Раніше їх було більше))) Значить, треба їхати у подорож. Я привожу їх з усіх усюд. Усі вони різні. Виставляю, коли приходять гості, або коли хочеться себе побавити. Можна вибирати, і згадувати звідки він.

Вже купу людей підсадила на цю фішку)

Сьогодні день був винагородою за мужність витримати нещодавню негоду,

Саша Невський тоне в синіх небесах,

повітря морозне, але без вітру

там, куди не дістають сонячні промінчики іскриться іній

на лавці не посидиш

а писати можна

Погоду таких днів треба зберігати, як файли,

і розсилати, як вітамінки:-)

***

Після пар студенти з розмальованими в прапор щічками співали під універом  "Червону руту". 

Голоси дзвеніли в чистому повітрі.

Українці вміють героїчно співати пісень. 

Це - Чернівецький театр. Наступного тижня збираємося туди на дитячу виставу "Кішкин дім". 

 а ще кажуть, чернівецька трупа гарно ставить "Сон літньої ночі" за Шекспіром. Але декорації, костюми і грим настільки складні, що "Сон..." буває не часто.

Заношу до списку реальних мрій:-)

***

Набір світлин з чернівецької екскурсії. Для хорошого настрою:

Дитина не заполітизована. Просто так вийшло. Але "Свободівцям" може сподобатися)))

на робочому місці

в Чернівцях щодня, рівно опівдні з Ратуші сурмач грає "Марічку"

карета на колишній вулиці Панській. 

вигляд з вікна Університету

легка закуска до Чернівець - "Сонячна долина"

***

Не про екскурсії.

Міла вкотре переконує мене розпочати курс приватних лекції з історії України. Вона вірить, що є люди, котрі у мене це куплять. Я ніби і не проти. Але, почнемо, мабуть з безкоштовних варіантів для найближчого кола. Спробую подавати лекції так, як хотіла, щоб колись мені їх читали.  Поки там з’являться ставки на кафедрі, було б непогано попрактикувати.

Міла, тебе треба клонувати і розповсюдити багатотиражним варіантом. Цей світ став би кращим)

***

Ну і про політичні події. Якщо когось цікавить моя позиція - я за інтеграцію. Навіть, якщо вона пройде болісно. 

***

Думка, яка з усього потоку інформації сподобалася мені найбільше. Дякую Маринці Мороз.

Хочеш в Європу?
Не плюй у ліфті, не гидь у під'їзді, не кидай сміття повз смітники, їзди за правилами, поступайся місцем у громадському транспорті, не давай і не бери хабарів, не напивайся як свиня, поважай свою історію і культуру - і ти сам не помітиш, як опинишся в цивілізованій державі.

***

Наврочила :-)

Нє, ну то шо я відьма діло ясне. Але те, що я так вмію, я сама не знала)))))))) Оце писала вчора про сніги і заметілі. Так, чогось, згадалося. А сьогодні в обід картинка за вікном почала змінюватися оттак:

До речі, знайомтеся, це - ЕЙВА. Вона - верба, яка росте у мене в дворі. Вікна західні. Коли через гілля верби проходять вечірні промені, кімнати наповнюються лагідним мерехтливим сяйвом. На стінах грають тіні, неначе мерехтіння водоростей у велетнському акваріумі. Так само з місячним сяйвом і світлом ліхтарів. Музика в такі моменти зайва.

Цього року її електрики, чи хто там, підстригли, підкрамсали, я мало не плакала. Відросте.

Врешті мова не про те. У Кам’янець-Подільський увірвалася зима. По-істеричному, з шаленним вітром і мокрим снігопадом. На дорогах хляпанина по-коліна. В шиномонтажах черги - пора перевзуватися.

ПОДАРУНКИ ВІД св.МИКОЛАЯ
Місяць грудень не за горами, а з ним і свято Миколая. Святий Миколай приносить чемним діткам під подушку подаруночки, а неслухняним - різочку.

Я вже готую кілька груп до поїздки в резиденцію св. Миколая, що в с.Пістинь. (Івано-Франківська обл.)

Тим, хто теж планує поїздку туди - кілька минулорічних фото і спогадів.

Найяскравішою була поїздка 16 грудня. Того дня почалися знамениті минулорічні хуртовини і снігопади. Зранку я прийшла (прибрела) на місце збору групи, щоб оголосити відміну поїздки. Бо куди ж таким снігопадом? Водій дядя Юра глянув на мене і сказав: "Непоняв! Шо заказ має пропадати?!" Ніякі докази здорового глузду не діяли. Ще й група така попалась: "Та їдемо ж! Їдемо!" Впевнена в тому, що ми "сядемо" десь на виїзді з Кам’янця, я махнула рукою і сказала: "***.....*** , дядя Юра, поїхали!" Дядя Юра знав що каже. У машини було 6 коліс, ще цілий ряд тяг, приводів і всякого різного. Я зціпила зуби і тільки час від часу закривала очі руками. Група їла-пила і співала. А дядя Юра лігши на кермо без жодної емоції вів наш "корабель" по сніжній пустелі. Ми беззупинно гребли там, де стояли фури й буксували джипи.

Але краса, якою нас зустріли сніжні Карпати була неймовірною!

Резиденція св. Миколая потопала в пуховому чистому снігу. Зимова казка.

У будиночку св. Миколая затишно. Відчайдушно пропалені грубки - хоч туристи все-одно "вирипують" тепло.

Спальня:-) тут Святому сняться сни у  яких він чує молитви дітей.

А під ковдрою у нього сплять усі пори року.

Повернулися ми щасливі, веселі і здорові. 

І ще пара фото, з іншої поїздки. З Малою ми побували там ще до снігу.

Рекомендація - не варто їхати в резиденцію за день-два, чи в саме свято - там тоді аншлаг. Велика черга, натовп. 

Варто їхати полюбому. Для малечі там дуже цікаво. Місцевий священник у ролі св.Миколая неперевершений.

Не варто їхати в снігопад. Бо дядя Юра є тільки у нас!!!

80-тій річниці голодомору


Рідко пишу дві замітки в один день. Але про голодомор промовчати не хотілося. 

Для мене тема голодомору асоціюється з розповідями бабусі Олександри Соколової. Шури, по домашньому. Родина проживала в Кіровоградській області, с. Петрово, поблизу Знам’янки. Селяни. В сім’і на 1933 рік було четверо дітей.

Вона згадувала часто. Про забраний з печі останній горщик картоплі і про те, як помирала родина сусідів. У сусідів було семеро дітей. Щодня одного не ставало. У саду викопали яму, накрили веретою, і так, за тиждень усіх туди склали.

Мою родину врятувала корова. Коли комнезами прийшли, щоб забирати і її, прабабуся Мотря  вчепилася руками за ручку дверей до хліва. Затисла пальці так, що двоє комнезамів відірвати її від дверей не змогли. Врешті плюнули й пішли. А вона стояла біля дверей ще годину. Пальці розтиснути не могла.

Якось я була вдома у батьків, гортала старі фотоальбоми і ці фото покопіювала. Хоч і не планувала їх вставляти в таку невеселу замітку. 

Це прадід Омелько і прабабуся Мотря. Дід був високим, статним. Непитущим, хорошим господарем. В молодості служив у царській гвардії. В неї набирали здебільшого сибіряків і українців. Бабуся народила 8 дітей. Вижило 6. Потім, найстарший - Петро, не повернувся з війни. 

Соколови. Олександра, Анатолій, Валентина, Віра, Василь.

Дуже люблю це фото. Тут бабуся - студентка. Під прокльони - бо пішла не заміж, а вчитися - вступила до Дніпропетровського медичного інституту. Стала хорошим лікарем, прекрасним діагностом. 

Скільки з тих 4-х (чи 5-х , чи 10-х - бо ж не пораховано!) втрачених мільйонів не стали вчителями, лікарями, військовими...

Коли вийшла папина збірка віршів, на одному з примірників він написав від руки: "Мій прадід Карпо Соколов розводив коней і бджіл. Любив їх, бо вони були працелюбні, як і він сам. Був гарним столяром, і першим у селі зробив у своїй хаті дерев’яну підлогу. За це, згодом, комуністи назвали його куркулем, забрали коней і столярські інструменти, вигнали прадіда з власної хати, після чого влаштували там п’яну оргію, під час якої зірвали підлогу і перепаскудили бочку меду, шукаючи там золото. Прадід помер з голоду під час голодомору. А ще забрали і знищили зошита, куди він записував свої поезії. Я багато б віддав, щоб прочитати хоча б одного вірша з того зошита..."

У мене ніколи нічого не буває випадково. На минулому тиждні мій науковий керівник поїхав у відрядження, а мені доручив провести його семінари. В обох групах співпали теми - "Голодомор в Україні в 1932-33рр." Я спочатку зітхнула - мріялося провести свої перші заняття зі студентами на якісь героїчні теми. Але зараз я вдячна долі, що мала можливість говорити з молодими людьми про такі серйозні речі, ще й напередодні 80-ї річниці. 

Була вражена - як  ретельно студенти підготувалися до пари! Я боялася лише одного - зайти в аудиторію і побачити тупу байдужість. Але мій рідний Іст.Фак таки тримає марку. Наші студенти розумні, небайдужі, вони - чудові! Мені дуже хочеться вірити - що вони - нове покоління. Що вони будуть кращими, розумнішими, людянішими. Вони побачать світ і покажуть світу кращу Україну. І заради цього варто було вижити тим, хто вижив. У всіх жахіттях ХХстоліття. 

ВИХІДНИЙ ДЕНЬ. ГОНЧАРНА МАЙСТЕРНЯ.
 Загалом вихідні дні - це коли в ліжку до обіду, коли сніданок неспішно, хатні роботи, фільми і мультики - у нас трапляються не частіше, ніж Паска. Така вже доля екскурсовода :-) Але часом буває і таке щастя. І от сьогодні ми з Малою обидві зранку вдома, виспалися, прибрали-приготували... Надворі ж така теплінь - хоч і мряка і туман - що сидіти в хаті не хочеться. Мала давно хотіла зліпити дракона з глини. Тому ми пішли до Олега і Олекси в гончарну майстерню. Ми там часті гості. Але, здебільшого - по роботі. Приводжу туди туристичні групи. А тут ми прийшли пити чай і ліпити драконів...

Не святі горшки ліплять? 

Це такий кайф - тримати в руках сиру глину. Ліпити. Творити. Передавати себе у роботі.

Принаймні, глину я вношу в ряд реласку з йогою і сауною. Особливо, гончарне коло. Монотонне кружляння і масаж долоньок... І глина, до речі, косметична:-)

МІЛИНІ КАРПАТИ

Поїхати в Карпати - це те, чого я не встигла літом. Зате туди їздила моя Міла. Привезла мені незлічені гігабайти такої краси, яку не можна приховати. Трохи із запізненням, та без ностальгії - бо це все стійке і традиційне. Не зміниться.

Навіть коли дивишся на ці фото, дихаєш по-іншому. Глибоко і вільно. Оце сила гір!

 Це фото я вважайю найкращим. Гарне, до нереальності!

 Це сіно, думаю можна сміливо кидати у заварничок і пити чай.

Бички (вони ще молоді, тому такі маленькі:-)) пасуться собі на полонинах. Їм ця краса - безкоштовно. Вони тут гостодарі. Нічого дивного втому, що вони мало не рознесли наметове містечко. Мілі вони добре запам’яталися)))

 А це таке пристосуання для сушіння свіжознайдених грибів.

Пекарня. Без слів.

Священні струни світла...

( або благослови Боже той момент, коли Міла купила крутий фотоапарат)))

 Людина творить світ навколо себе таким, який він у її душі.

 Музей народної музики місце вже розтиражоване, але кажуть, його власник і творець кожну групу приймає, як першу.

Треба таки в якісь вихідні поїхати. Хоч в Яремче. Подихати, поїсти, погуляти. Але за такою красою треба вирушати далеко в гори. 

як у пісні: "Я піду в далекі гори..." і трата-там...