80-тій річниці голодомору


Рідко пишу дві замітки в один день. Але про голодомор промовчати не хотілося. 

Для мене тема голодомору асоціюється з розповідями бабусі Олександри Соколової. Шури, по домашньому. Родина проживала в Кіровоградській області, с. Петрово, поблизу Знам’янки. Селяни. В сім’і на 1933 рік було четверо дітей.

Вона згадувала часто. Про забраний з печі останній горщик картоплі і про те, як помирала родина сусідів. У сусідів було семеро дітей. Щодня одного не ставало. У саду викопали яму, накрили веретою, і так, за тиждень усіх туди склали.

Мою родину врятувала корова. Коли комнезами прийшли, щоб забирати і її, прабабуся Мотря  вчепилася руками за ручку дверей до хліва. Затисла пальці так, що двоє комнезамів відірвати її від дверей не змогли. Врешті плюнули й пішли. А вона стояла біля дверей ще годину. Пальці розтиснути не могла.

Якось я була вдома у батьків, гортала старі фотоальбоми і ці фото покопіювала. Хоч і не планувала їх вставляти в таку невеселу замітку. 

Це прадід Омелько і прабабуся Мотря. Дід був високим, статним. Непитущим, хорошим господарем. В молодості служив у царській гвардії. В неї набирали здебільшого сибіряків і українців. Бабуся народила 8 дітей. Вижило 6. Потім, найстарший - Петро, не повернувся з війни. 

Соколови. Олександра, Анатолій, Валентина, Віра, Василь.

Дуже люблю це фото. Тут бабуся - студентка. Під прокльони - бо пішла не заміж, а вчитися - вступила до Дніпропетровського медичного інституту. Стала хорошим лікарем, прекрасним діагностом. 

Скільки з тих 4-х (чи 5-х , чи 10-х - бо ж не пораховано!) втрачених мільйонів не стали вчителями, лікарями, військовими...

Коли вийшла папина збірка віршів, на одному з примірників він написав від руки: "Мій прадід Карпо Соколов розводив коней і бджіл. Любив їх, бо вони були працелюбні, як і він сам. Був гарним столяром, і першим у селі зробив у своїй хаті дерев’яну підлогу. За це, згодом, комуністи назвали його куркулем, забрали коней і столярські інструменти, вигнали прадіда з власної хати, після чого влаштували там п’яну оргію, під час якої зірвали підлогу і перепаскудили бочку меду, шукаючи там золото. Прадід помер з голоду під час голодомору. А ще забрали і знищили зошита, куди він записував свої поезії. Я багато б віддав, щоб прочитати хоча б одного вірша з того зошита..."

У мене ніколи нічого не буває випадково. На минулому тиждні мій науковий керівник поїхав у відрядження, а мені доручив провести його семінари. В обох групах співпали теми - "Голодомор в Україні в 1932-33рр." Я спочатку зітхнула - мріялося провести свої перші заняття зі студентами на якісь героїчні теми. Але зараз я вдячна долі, що мала можливість говорити з молодими людьми про такі серйозні речі, ще й напередодні 80-ї річниці. 

Була вражена - як  ретельно студенти підготувалися до пари! Я боялася лише одного - зайти в аудиторію і побачити тупу байдужість. Але мій рідний Іст.Фак таки тримає марку. Наші студенти розумні, небайдужі, вони - чудові! Мені дуже хочеться вірити - що вони - нове покоління. Що вони будуть кращими, розумнішими, людянішими. Вони побачать світ і покажуть світу кращу Україну. І заради цього варто було вижити тим, хто вижив. У всіх жахіттях ХХстоліття.